Записки мандрівників до Венеції. Частина І - 30 Вересня 2009 - Щоденник

Мрія поїхати до Венеції в голові сиділа вже давно. Як справжня мрія вона мусила-таки здійснитись – ми зібрались і поїхали туди на два вихідні дні. Добирались до Венеції поїздом з материкової Італії, останній відрізок шляху до острова пролягав по довжелезному мосту через море. Дивні відчуття – їдеш поїздом, а по обидва боки – море :) , до речі воно було різного кольору справа і зліва, справа чомусь набагато чистіше і синіше. Якщо дивитись по мапі, за формою Венеція нагадує голови двох змій, які хочуть вкусити одна одну. Неприємного запаху від води не було, можливо, нам пощастило з погодою – кінець вересня порадував майже літньою погодою, тому ми здебільшого гуляли і тому зсередини про музеї, собори і архітектурні пам’ятки розказати не зможу. Маю надію, що наступного разу встигнемо й це зробити. Маленьке містечко і два дні перебування, якщо це Венеція, – надто мало... Тим більше описати все, що побачили, також майже нереально, спробую хоч трошки.
Отже, на вокзалі після пошуків і немалої черги до туристичної довідки нам знайшли помешкання на одну ніч, і вже там відразу ми зрозуміли те, що Венеція – дороге і заповнене туристами місто. Вільних номерів у готелях самої Венеції не було, тому ночували ми на материку – у Местре, це електричкою лише одна зупинка, що доволі зручно.
Тепер про транспорт. У Венеції машин нема взагалі! Велосипедів теж не бачили, з колісного транспорту лише сумки-візочки, з якими ходять за покупками на базар і в супермаркет (там у них є навіть своя стоянка всередині магазину, багато мають якийсь вузлик на ручці возика чи щось інше, аби свій не сплутати :)). А весь рух здійснюється по воді чи пішки. Історичний центр розташований на 118 остовах, розділених 150 каналами і протоками, через які перекинуто 450 мостів (Вікіпедія). Бачили пожежний і поліцейський човни, вантажні, таксі, громадський транспорт – т.зв. „вапоретто” і, звичайно, гондоли. Усе дивним чином врегульоване, висока майстерність „водіїв” не дала нам приводу побачити хоч де-небудь затор чи аварію. „Стоянки” транспорту помічаєш за довгими палями, до яких кріпляться човни. Сходинки багатьох будинків внизу закінчуються вже в каналі, поруч „паркувальне місце” і часто приватний моторний човен. Громадський транспорт має свої облаштовані зупинки, теж з відповідними палями.
Мене ще досі цікавить питання – кого у Венеції більше, мешканців (приблизно 270 тис.) чи туристів. Це натовпи людей з картами і без, які орієнтуються невідомо як. Хоча для туристів, які бажають прогулятись пішки, по протоптаному шляху, починаючи від самого залізничного вокзалу, є спеціальні покажчики – до площі Сан Марко і мосту Ріалто (це дві основні точки відліку), і, відповідно, в протилежний бік – до „Пьяццале Рома”. Заблукати важкувато, якщо слідуєш маршруту, орієнтуєшся по Гранд-каналу з палаццо і тримаєшся потоку таких же туристів.
З обох боків вузеньких вуличок розмістилось багато всіляких магазинчиків – все для тих же туристів. Прикраси, всесвітньо відомі вироби зі скла, карнавальні маски, місцеві ласощі, зокрема, тістечка, печиво, морозиво, ваблять око і не дають пройти повз них. Огортає атмосфера постійного свята довкола. І це все оправлено в архітектуру 16 століття, безліч мостів і місточків, каналів і човнів.
А ще у Венеції на кондитерській вулиці є магазин Lush, в якому продають мило. Але мило там не звичайне, а ароматизоване. І ароматизоване воно, як і годиться для кондитерської вулиці, усіма можливими їстівними запахами. Тож вивіски і назви магазинів таки потрібно читати, бо можна з’їсти те, що не треба :).
У місцевих забігайлівках, де продають піццу, сандвічі, солодощі, дуже часто продають їжу „забирай з собою”. Якщо захочеш присісти в кафе, за це додаткова плата.

А тепер про окрасу міста – магазинчики майстрів усіляких ремесел. Найбільше, думаю, скла. Це прикраси для інтер’єру на будь-який смак і гаманець, для багатих і туристів з не такими тугими гаманцями. Найбільш цікаво вживу поспостерігати, як з рук майстра народжується маленький шедевр. Майстри дуже часто демонструють своє вміння малювати маски, склодувну майстерність, аби привабити покупців і можливо, також відчути їхні захоплені погляди при баченні такого дива. Блукаючи вулицями, бачили друкарню з гравюрами. Через скло вживу спостерігаєш, як з-під преса майстра, як і сотні років тому, народжується невеличка листівка. Стриматись і не сфотографувати всі ці вітрини не було сили, фотографії магазинчиків покажу в наступній частині записок.
Всі, хто бував в Італії, знають, що неодмінно треба скуштувати місцевих сирів. Пармезан – це слово змусить трепетати серце не одного гурмана. В Венеції недалеко від базарчику по дорозі до мосту Ріалто є чудовий магазин, де продають дуже багато видів італійського сиру "Casa Del Parmigiano”. А як продавець відрізає спеціальним ножем для твердого сиру саме Вам красивий шматочок від великого куска, а потім його загортає і подає! Це ритуал без жодного зайвого руху, який зачаровує своєю точністю і грацією... До речі, вага відрізнялась від замовленої лише на 2 грами (!). До такого сиру просто необхідно зайти в винний магазинчик і купити кілька пляшок доброго італійського вина, якого Вам відразу з бочок і наллють.
Надвечір Венеція стає ще більш загадковіша, місто позбавляється денної суєти, все у містичному світлі, з вітрин мов живі заглядають маски, шкода, що ми не були під час карнавалу, але здавалось, що він десь поруч.

Мені дуже сподобалась, проте якщо спочатку не зовсім була зрозумілою фраза про Венецію „У Венецію відразу треба приїжджати так, аби не поспішати і краще не вперше, а хоча б вдруге”, то тепер я розумію чому це так і з радістю ще раз побувала б у місті-святі.

Фотографії Венеції